Історія становлення та розвитку інституту процесуального представництва


Інститут процесуального представництва зародився у Стародавньому Римі. Спершу, сторони не могли передавати свої права та обов’язки у суді іншим особам, проте згодом виникла гостра потреба у представництві тих осіб, які самі себе представляти з фізичних чи психологічних причин не могли (діти, особи похилого віку, хворі, інваліди тощо). З плином часу представництво чужих інтересів ставало все більш застосовуваним і почало розглядатися не лише в контексті знедолених, але і звичайних громадян. Варто зауважити, що в цей час зазначений інститут існував як правозахист (правозаступництво). Це було пов’язано з тим, що представники не лише представляли своїх клієнтів, але і захищали їх.

На початкових етапах зародження процесуального представництва для здійснення процесуальних актів необхідною була особиста участь, як довірителя, так і представника. Відносини представництва грунтувалися на угоді між представником і клієнтом (довірителем) в основі якої лежала добра воля сторін.

В цей час до представників висувалися певні вимоги. Так, представниками бути лише особи вільні та правоздатні. Функції представника не могли здійснювати такі категорії осіб як духовенство; вищі імператорські чини, що мали особисті привілеї; жінки; солдати; особи обмежені у правоздатності у зв’язку з їх ганьбою.

В римській імперії представництво ділилося на певні види:

  • за народ – в даному випадку представниками були магістрати, які захищали інтереси міських громад;
  • за свободу – захист представником невільних, які вважали своє засудження до позбавлення волі незаконним. Самостійна подача позовів невільниками виключалася, оскільки римське право визнавало правоздатними лише вільних людей;
  • з опіки – представництво родичами недієздатних, обмежено дієздатних, малолітніх чи неповнолітніх осіб;
  • представництво осіб, які знаходяться в полоні, або відсутні у справах державних.

У ІІ ст. з’явилися згадки про когніторів, які були формальними представниками і відкрито виступали від імені дієздатних осіб без їхньої присутності в суді, оскільки після укладення угоди з клієнтом когнітор повністю заміняв його.

На підставі аналізу історичної літератури науковці виділяють шість періодів розвитку процесуального представництва на території сучасної України:

  • Давньоруський період – в цей час правовою основою інституту представництва виступало звичаєве право та рецепції римського права. Представництва у сучасному його розумінні в цей час не було, адже закон вимагав особисту участь кожного учасника процесу. Функції захисту здійснювали рідні та приятелі. Окремі представницькі функції покладалися на видоків (свідків, які давали покази виключно на основі побаченого) та послухів (свідків, які давали покази виключно на основі почутого).
  • Польсько-Литовськи період – пов’язаний із застосуванням магдебурського права та Литовських статутів (1529 р., 1566 р., 1588 р.). Відповідно до зазначених правових джерел послуги представників оплачувалися за визначеною таксою – 4 гроші на день. Можливим було і безкоштовне представництво, але воно стосувалося лише малозабезпечених осіб. Перший Литовський статут закріплював положення про представництво інтересів чужих осіб. Так, представницькі функції здійснювали прокуратори або ж речники. Другий Литовський статут закріплював перелік осіб, які не могли виконувати функції представників. Серед них: духовенство, судді та писарі. Третій Литовський статут виділяв два вид представництва: представництво з повним переліком процесуальних прав і обов’язків та помісництво.
  • Період Гетьманщини – пов’язаний із застосуванням «Прав за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.). В зазначеному зводі законів вперше вживається термін «адвокат» та закріплюються вимоги до представників. Так, окрім родичів, представниками могли бути лише повнолітні чоловіки-християни, фізично і морально дужі.
  • Імперський період – особливу роль для інституту процесуального представництва відіграли Звід законів Російської імперії (1840 р.) та Судові статути (1864 р.). Відповідно до цих правових актів представник наділявся таким же спектром прав, як і довіритель.
  • Соціалістичний період – пов’язаний із такими правовими актами як Цивільний процесуальний кодекс УРСР (01.10.1924 р.), ІІ-ий Цивільний процесуальний кодекс УРСР (05.11.1929 р.), Основи цивільного судочинства СРСР та союзних республік (08.12.1961 р.), Циільний процесуальний кодекс УРСР (18.07.1963 р.).
  • Сучасний період – ( з 1992 р. і до сьогодні) – характеризується прийняттям нормативно-правових актів, які безпосередньо стосуються інституту представництва: Цивільний кодекс України (2003 р.); Цивільний процесуальний кодекс України (2004 р.), Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність (2012 р.).

avtor: Solomia Vandyo

Друкувати Юридичний помічник » Публікації »
69 переглядів

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.