З 1995 року сім Європейських країн: Іспанія, Португалія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, згідно з підписаним між ними угодою почали видавати візи дійсні для подорожі в кожній з цих країн, так звані «Шенгенські» візи. У 1997 році до них приєдналися Італія і Греція, потім Австрія, а з 25 березня 2001 року ще п’ять країн: Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія та Швеція. Мета Шенгенської угоди – забезпечити вільне переміщення людей в межах Шенгенської зони.
З угоди випливає, що: Шенгенська віза, видана однією з країн-учасниць угоди, дійсна на території всіх країн-учасниць; всі іноземці, які легально проживають на території однієї з країн Шенгенської зони, мають право на короткострокові безвізові візити в будь-яке інше держава зони, за умови, що вони подорожують з паспортом, визнаним усіма країнами – учасницями угоди, та дозволом на проживання, виданих державними органами країни проживання.
Типи Шенгенських віз
• Шенгенська транзитна віза. Видається у разі, якщо Ви прямуєте транзитом через територію однієї або кількох держав Шенгенської зони. Термін дії: 1-5 днів. Дозволене число в’їздів на територію Шенгенської зони: 1 або 2.
• Шенгенська короткострокова віза. Видається у разі, якщо Ви їдете в країни Шенгенської зони для відпочинку, покупок, у справах, для відвідування родичів і т.п. на термін не більше 90 днів. Може бути одноразовою (дозволений 1 в’їзд) або CD (кілька в’їздів).
• Національна довгострокова віза. Видається посольством відповідної країни у випадку, якщо з різних причин (робота, навчання, наявність чоловіка – громадянина країни тощо). Ви маєте намір жити в країні понад 90 днів. Передбачає можливість багаторазового в’їзду.
• Аеропортова транзитна віза. Видається наступним транзитом громадянам ряду африканських і азіатських країн (Афганістан, Заїр та ін) як дозвіл на перебування тільки на території міжнародної транзитної зони аеропорту країни-учасниці Шенгенської зони. Не дає права доступу на територію країн Шенгенської зони. До громадян Росії та інших країн колишнього СРСР не відноситься.
У посольстві якої країни треба отримувати візу?
За візою необхідно звертатися в посольство тієї країни, яка є основною метою поїздки. Якщо Ваша поїздка захоплює декілька країн і визначити основну складно, то необхідно отримати візу тієї країни, яка є першою в маршруті. На практиці це означає наступне: якщо Ви їдете у Францію, слідуючи транзитом через Німеччину то Ви повинні отримувати Французьку візу, а якщо, наприклад, ви їдете спочатку на кілька днів до Німеччини у гості, а потім на кілька днів у справах до Франції, ви повинні звернутися до Посольства Німеччини і представити туди документи, які стосуються як німецької так і французької частини поїздки. У останньому випадку Ви отримуєте візу на весь термін поїздки. Треба відзначити, що якщо в перший час після початку видачі Шенгенських віз ці правила особливо не контролювалися, тобто отримавши візу, на приклад, Іспанії мандрівник летів в будь-яку з країн, то зараз можуть виникнути проблеми при перетині кордону, а з ще більшою ймовірністю виникнуть серйозні проблеми при наступному отриманні візи. Тому, навіть якщо ви нічого не порушили, а їздили, наприклад, по Французькій візі до Франції, але поїздом через Німеччину (на Вашій візі тільки позначки німецької прикордонної служби) збережіть які-небудь докази Вашого перебування у Франції (чеки, рахунки з готелю, фотографії тощо), щоб при наступному зверненні за візою Ви могли це довести співробітникові консульства.
Шенгенські домовленості
Вже на початку 80-х років Федеративна Республіка Німеччина, Франція, Бельгія, Люксембург та Нідерланди зробили перші кроки по створенню спільної платформи для національної візової політики цих країн. У результаті 14 червня 1985 було підписано Шенгенську угоду про поступову відміну контролю на спільних кордонах (т.зв. Шенгенську угоду-1). Назва цієї угоди дало містечко Шенген у Люксембурзі, де вона була підписана. Принциповому моментом є наступне: приєднатися до цієї угоди можуть виключно держави, які є членами будь-якого з європейських співтовариств. 19 червня 1990 п’ять Шенгенських країн підписали Конвенцію про застосування Угоди про поступову відміну контролю на спільних кордонах (т.зв. Шенгенську угоду-2). Вона передбачає поряд з гармонізацією візової політики Шенгенських країн також тісна їх співпраця в галузі юстиції і правопорядку.
Слідом за цим до Конвенції приєдналися Італія (1990), Португалія та Іспанія (1991), Греція (1992) і Австрія (1995). У 1996 році до країн, що підписали Конвенцію про застосування Шенгенської угоди, додалися також Данія, Фінляндія і Швеція; тим самим тринадцять із п’ятнадцяти держав – членів Європейського Союзу стали учасниками Шенгенських домовленостей. Ісландія і Норвегія, не будучи членами ЄС, уклавши т.зв. «Північний паспортний союз» зі своїми скандинавськими сусідами Данією, Фінляндією і Швецією, що входять до Європейського Союзу, були також прийняті до Шенгенської групи в якості асоційованих членів на підставі Угоди про співробітництво.
1 вересня 1993 Конвенція про застосування Шенгенської угоди вступила в силу. При цьому механізм регулювання, закладений у Шенгенській угоді, передбачає, що його положення будуть дійсно застосовуватися на практиці лише після набрання ними чинності у відповідних державах-членах Шенгенської угоди. Для цього було необхідно рішення Виконавчого комітету, який був найвищим органом прийняття рішень країн Шенгенської групи. Рішення про набуття чинності положень Шенгенської угоди для семи держав: Федеративної Республіки Німеччина, Франції, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів, Португалії та Іспанії – було прийнято 22 грудня 1994 року. 26 березня 1995 Конвенція про застосування Шенгенської угоди почала діяти між цими сімома державами («шенгенські країни»), які з цього дня застосовують Шенгенські правила. У відносинах з Італією Конвенція про застосування Шенгенської угоди набула чинності 26 жовтня 1997 року, з Австрією – 1 грудня 1997 року. З 8 грудня 1997 положення Конвенції про застосування Шенгенської угоди діють також у відношенні Греції. Однак контроль іноземних громадян, що в’їжджають через кордон Греції в Шенгенську зону, поки як і раніше зберігається.
Конвенція про застосування Шенгенської угоди набуде чинності в Данії, Фінляндії, Швеції, Ісландії та Норвегії тоді, коли ці країни виконають всі необхідні для цього правові і технічні умови.
Шенгенські домовленості дають громадянам відчутно більшу свободу пересування в Європі при підвищенні рівня безпеки як на внутрішній території, так і на зовнішніх кордонах. Таким чином, Шенген є вельми успішним прикладом здійснення свободи пересування для громадян Європи, і іноземців що проживають у шенгенських країнах.
Європейська Рада на своєму засіданні 16 і 17 червня 1997 року в Амстердамі в особливому протоколі прийняла рішення про поширення сфери дії Шенгенських домовленостей на весь Європейський Союз. Після вступу в силу Амстердамського договору шенгенська співпраця здійснюватиметься в інституційних рамках ЄС, тобто Європейською Радою (прим.: Великобританія і Ірландія, дві країни ЄС, до цих пір не приєдналися до Шенгенської угоди, можуть як і раніше проводити особистий огляд на своїх кордонах). У результаті перекладу шенгенського співробітництва в інституційні рамки Європейського Союзу вже досягнуті шенгенські активи повністю зберігаються. До цих активів належить те, що Норвегія і Ісландія будуть і надалі брати участь в шенгенському співробітництві. Німеччина й надалі докладатиме зусилля, щоб Шенген вносив свій важливий внесок у справу об’єднання Європи.
Наслідки для пересування громадян і видачі віз
Шенгенські домовленості створили відчутні переваги для мільйонів людей, що здійснюють різного роду поїздки. Жителі шенгенських держав можуть вільно пересуватися по території десяти країн, не будучи обтяженими процедурою прикордонного контролю. Вони повинні лише мати при собі дійсний документ, що засвідчує особистість і придатний для здійснення поїздок, наприклад, паспорт. При ліквідації особистого контролю у ролі контрзаходів повинні були бути здійснені численні уніфікуючі заходи. Це перш за все:
• запровадження єдиних шенгенських правил прикордонного контролю на всіх зовнішніх кордонах: жителі десяти шенгенських держав, повертаючись з третіх країн, при в’їзді на шенгенську територію мають пройти, як мінімум, ідентифікаційний контроль; інші в’їжджаючі піддаються прикордонному контролю за повною програмою;
• кожна з десяти шенгенських держав має доступ до об’єктів у Страсбурзі Шенгенської Інформаційної Системи (SIS), причому запити про персональні і фактичні дані можуть бути здійснені з будь-якої точки шенгенської території;
• тісне співробітництво в галузі юстиції та правопорядку;
• спільна боротьба з наркозлочинністю;
• гармонізація візової політики країн Шенгенської групи.
за матеріалами: http.easyvisa.com.ua
Юридичний помічник
»
Публікації » 4 294 переглядів
