«Малосімейні гуртожитки» відрізняються від інших гуртожитків тим, що у них окрема сім’я одержувала від адміністрації підприємства та профспілки ордер (переважно тимчасовий, терміном на 30 діб) на поселення в окрему кімнату, без інших співмешканців у ній, за особливе ставлення адміністрації підприємства, вислугу років, після одруження, по черзі, а іноді без неї. У таких гуртожитках за окремою сім’єю або мешканцем офіційно закріплювалась окрема кімната, чого переважно немає у гуртожитках інших типів. Побутові умови у малосімейних гуртожитках мало чим відрізняються від умов проживання у гуртожитках інших типів, або такі, як у комуналках, тобто з загальною кухнею та іншими вигодами, які можуть бути відсутні зовсім. Статус «малосімейного гуртожитку» не дає права на приватизацію кімнат мешканцями, але у останні роки слугує приводом для перепродажу таких гуртожитків, як і їх інших типів, разом з мешканцями. За цим слідують позбавлення комунальних послуг та масові виселення проживаючих.
Згідно зі ст. 127-131 Житлового кодексу УРСР та Примірним положенням про гуртожитки, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 03.06.1986 № 208, гуртожитки є спеціально збудованими або переобладнаними для цього житловими будинками, які призначені для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також громадян у період роботи чи навчання.
Згідно з нормами Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” кімнати у гуртожитках приватизації не підлягають.
Приватизація житлових приміщень гуртожитків державної форми власності їх мешканцями можлива за умови приведення гуртожитків шляхом реконструкції у відповідність до вимог ДБН В.2.2-15-2005 “Житлові будинки. Основні положення” та введення їх в експлуатацію як житлових будинків для постійного проживання громадян. Гуртожитки “сімейного” типу загалом відповідають зазначеним вимогам, тому органи місцевого самоврядування можуть ухвалити рішення про зміну статусу будинку без проведення реконструкції.
У разі якщо гуртожитки належать до громадського житлового фонду, норми Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” на них не поширюються. У цьому випадку питання приватизації житлових приміщень гуртожитку його мешканцями може бути вирішене за умови передачі гуртожитку до комунальної власності за рішенням його власників та переобладнання їх у вищенаведеному порядку.
Набуття права на приватизацію житла за таких умов наступає з моменту видачі ордерів виконавчим органом влади його мешканцям. Пріоритетним правом на одержання цього житла користуються громадяни, які згідно із законодавством не можуть бути виселені з гуртожитків без надання їм іншого житла.
Оскільки норми законодавства в частині захисту житлових прав мешканців гуртожитків поширюються на останні незалежно від форми їх власності, питання виселення з гуртожитку регулюється ст. 132 Житлового кодексу Української РСР та розділом VII Примірного положення про гуртожитки «VII. Виселення з гуртожитків»:
«40. Сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв’язку з роботою чи навчанням.
Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку у зв’язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.
41. З гуртожитку без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено:
1) інвалідів війни та інших інвалідів з числа військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов’язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв’язаного з перебуванням на фронті; учасників Великої Вітчизняної війни, які перебували у складі діючої армії;
сім’ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов’язків військової служби; сім’ї військовослужбовців; інвалідів з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов’язків;
2) осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм жилу площу в гуртожитку, не менш як десять років;
3) осіб, звільнених у зв’язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників;
4) пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім’ї померлого працівника, якому було надано жилу площу в гуртожитку; інвалідів праці I і II груп, інвалідів I і II груп з
числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб;
5) одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.
42. Осіб, які проживають у гуртожитках, виселяють також у разі знесення будинку чи переобладнання будинку (жилого приміщення) в нежилий, а також якщо будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом. При цьому виселюваним надається інша жила площа в гуртожитку або інше жиле приміщення (сім’ї – кімната в гуртожитку для проживання сімей, а одинаку, який проживає в кімнаті, що перебуває в його відособленому користуванні, – така ж кімната).
43. Надаване громадянам у зв’язку з виселенням з гуртожитку інше жиле приміщення має відповідати вимогам, передбаченим частиною другою статті 114 Житлового кодексу Української РСР.
44. Громадян, які самоправно зайняли жилу площу в гуртожитку, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Громадяни можуть бути виселені з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення також на підставах, передбачених частиною першою статті 116 Житлового кодексу Української РСР.»
аналіз законодавства зроблено В.Цілінським
Юридичний помічник
»
Публікації » 4 079 переглядів
