Права, свободи та обов’язки людини і громадянина; основні права свободи та обов’язки людини і громадянина: поняття, властивості, види.
Ядром, системотвірним елементом правового статусу людини і громадянина є права, свободи та обов’язки людини і громадянина.
У правах, свободах та обов’язках не лише фіксуються стандарти поведінки, які вважаються обов’язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, а й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи1.
Права людини – це соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.
Поняття «права людини» складне й багатогранне, це – категорія не лише юридична, а й філософська, політична, моральна. Для кращого розуміння сутності цього поняття слід звернути увагу на такі його аспекти:
1) права з’являються у людини від моменту народження як невід’ємні умови фізичного і соціального існування та розвитку і, водночас, як засіб і мета життя, незалежно від того, усвідомлюються вони людиною чи ні;
2) за змістом права людини – це такі її соціальні можливості, які пов’язані з конкретно-історичними умовами; об’єктивно обумовлені досягнутим економічним і культурним рівнем життя суспільства, вони виявляють сукупність потреб, задоволення яких сприяє забезпеченню людині певного стандарту життя, характерного для конкретного суспільства. Тому законодавець не може штучно змінювати обсягу прав і свобод: непомірне розширення меж реальних можливостей людини призведе до фікт
ивного характеру прав людини і, навпаки, свавільне обмеження прав призводить до дезінтеграції функцій соціальної системи;
3) права людини – це категорія можливої поведінки людини; їх реалізація залежить від бажання конкретної людини, а держава не може і не повинна примушувати до використання прав. Водночас нормальне функціонування сучасного демократичного суспільства неможливе без використання його членами своїх прав і свобод. Ось чому держава не може обмежуватись юридичною фіксацією прав людини, вона повинна їх забезпечити (гарантувати) не тільки правовими, а й економічними, політичними та культурними засобами;
4) права людини мають універсальний характер, неподільні, взаємопов’язані та взаємообумовлені, вони є надбанням кожної людини. Британська енциклопедія визначає їх таким чином: «.Права належать індивідові, оскільки він є людиною. Вони співвідносяться з широким континуумом цінностей, що універсальні за своїм характером і в деяких значеннях однаково притаманні всім людським істотам».
Поняття «свобода» в його суб’єктивному значенні тотожне поняттю «суб ‘єктивне право», і його застосування пояснюється історичними чинниками. Водночас у юридичній літературі звертається увага на те, що поняття «свобода» більшою мірою пов’язане з характеристикою таких правочинів особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобода думки і слова, свобода світогляду і віросповідання тощо). Своєю чергою, поняття «право» передбачає для реалізації соціальних можливостей особи, які становлять його зміст, здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правочинів особи на участь у діяльності певних структур .
Забезпечуючи права і свободи людини держава, своєю чергою, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов’язків.
Обов’язок – це об’єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.
Обов’язок характеризується такими рисами:
1) на відміну від суб’єктивного права, юридичний обов’язок – це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися бажанням людини;
2) обов’язок – це завжди певне обмеження прав людини. Людина повинна коритися певним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим людям. Необхідність установлення обов’язків прямо передбачається міжнародно-правовими документами. Так, наприклад, у ч. З ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться, що право людини на вільне вираження свого погляду пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають установлюватися законом та бути необхідними:
а) для поважання прав і репутації інших осіб;
б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення.
Стаття 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті.
У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4) допускається можливість обмеження в національному законодавстві прав, закріплених у пакті, але лише таких, що визначаються законом, і лише постільки, поскільки це є сумісним із природою зазначених прав, і тільки з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві;
3) виконання обов’язку забезпечується спеціальним механізмом, який має держава. За невиконання обов’язку держава встановлює юридичну відповідальність.
Правовий статус особи визначається всім обсягом прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, які закріплюються різними галузями національного права України. Водночас основи правового статусу особи (конституційний статус особи) визначають лише права, свободи та обов’язки людини і громадянина, які отримали конституційне закріплення і, завдяки цьому, називаються основними правами, свободами та обов’язками людини і громадянина.
Основні права і свободи людини і громадянина – це закріплені в Конституції України невід’ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи завдяки наявності у них громадянства України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового статусу особи в Україні. Ці права і свободи характеризуються специфічними рисами, а саме:
1) вони життєво важливі та найбільшою мірою соціально значимі як для окремої людини, так і для суспільства в цілому і для держави. Значення основних прав і свобод для людини полягає в тім, що вони виступають необхідною передумовою її участі у вирішенні питань устрою та управління суспільством, забезпечення честі й гідності людини тощо.
Для суспільства й держави значимість основних прав і свобод людини і громадянина обумовлена тим, що їх реалізація забезпечує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;
2) вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;
3) їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації, зокрема:
а) конституційні (основні) права і свободи становлять ядро правового статусу особи і покладені в основу всіх юридичних прав, установлених іншими галузями права, які, з огляду на це, мають похідне значення стосовно до основних;
б) закріплюються за кожною людиною і за кожним громадянином;
в) мають загальний характер, тобто їх об’єм є однаковий для кожної людини і для кожного громадянина;
г) основні права і свободи мають особливу юридичну форму закріплення – вони фіксуються в Конституції України;
д) специфіка механізму їх реалізації пов’язана з тим, що на відміну від інших прав і свобод, які реалізуються в конкретних правовідносинах, основні права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, невід’ємного права кожного учасника правовідносин.
Основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина становлять певну систему і класифікуються за різними підставами (схема 17):
1) залежно від суб’єкта їх поділяють на права людини і права громадянина;
2) за черговістю їх включення до конституцій та міжнародно-правових документів – на права першого, другого і третього покоління. Перше покоління включає проголошені буржуазними революціями (XVII-XVIII ст.) громадянські й політичні права, які отримали назву «негативних», себто таких, що виражають незалежність особистості від держави, позначають межі її втручання у сферу свободи індивідуума (право на життя, недоторканність житла, виборче право тощо).
Друге покоління стосується соціальних, економічних і культурних прав, що дістали закріплення в міжнародно-правових документах і конституціях багатьох держав до середини XX ст. Цю групу прав інколи називають «позитивними», оскільки їх реалізація, на відміну від реалізації прав першої групи, вимагає «позитивного втручання» держави, створення відповідних механізмів реалізації (право на працю, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на освіту тощо).
До третього покоління відносять солідарні або колективні права, існування яких пов’язане з глобальними проблемами людства та які належать більше націям, народам чи територіальним громадам, ніж окремим індивідуумам (на мир, безпечне довкілля, самовизначення, на місцеве самоврядування тощо). Становлення прав цієї групи почалося після Другої світової війни.
3) за генезою – на природні (природжені) та похідні від них;
4) за видом суб’єкта – на індивідуальні та колективні;
5) за ступенем їх абсолютизації на такі, що підлягають обмеженню, і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню;
6) за характером утворення на основні та додаткові.
Найбільш поширеним в юридичній літературі критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина є їхній зміст. Звичайно за змістом вони поділяються на три групи: особисті або громадянські права і свободи2; політичні права і свободи; економічні, екологічні, соціальні та культурні права і свободи3.
Особисті права і свободи розглядаються у правовій теорії та практиці як свобода людини приймати рішення незалежно від держави4.
Духовна і фізична свобода людини від державного контролю історично сформувалася раніше від інших прав і свобод, а їхньою особливістю є те, що вони за суттю є природними правами людини і не пов’язані з належністю людини до громадянства України. Більшість із особистих прав і свобод мають абсолютний характер, тобто є не лише невід’ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені.
Конституція України закріплює такі особисті права і свободи: право на життя та право на захист свого життя і здоров’я, життя і здоров ‘я інших людей від протиправних посягань (ст. 27); право на повагу до своєї гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність і право невідкладно знати про мотиви свого арешту або затримання, від моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити затримання в суді (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. ЗО); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте життя, право громадян України знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, право на спростування недостовірної інформації про себе і членів сім “і та право вимагати вилучення будь-якої інформації та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32); свободу пересування, право вільного вибору місця проживання та право вільно залишати територію України, право громадян України в будь-який час повернутися в Україну (ст. 33); право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50); право на вільне (за взаємною згодою жінки і чоловіка) укладання шлюбу, охорона сім “і, дитинства, материнства і батьківства (ст. 51); право на судовий захист, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися до міжнародних органів і установ, членом або учасником яких є Україна, право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право знати свої права і обов’язки (ст. 57); право на звільнення від відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (заборона зворотної сили закону) (ст. 58); право на правову допомогу (ст. 59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60); заборона повторного притягнення до юридичної відповідальності (ст. 61); право на презумпцію невинності та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням (ст. 62); право на звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім “і чи близьких родичів, коло яких визначається законом (гарантія проти самообвинувачення) та право на захисту суді (ст. 63) .
Політичні права і свободи пов’язані з участю в суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. їхньою важливою особливістю є те, що вони адресовані лише громадянам України. Реалізуючи політичні права, громадяни України, асоційовані як Український народ носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, беруть участь у здійсненні влади. Конституція України передбачає такі політичні права і свободи: право на свободу думки і свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст. 34); право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (ст. 36); право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування – виборче право (ст. 38); право рівного доступу до державної служби, а також: служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38); право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39); право петицій, тобто право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).
Політичні права і свободи, як і особисті, інколи називають негативними, маючи на увазі те, що держава не зобов’язана вживати якихось позитивних дій для їх забезпечення, а повинна утриматися від зазіхань на права і свободи, які входять до цих двох груп, тобто вони розглядаються як свобода людини від держави, право людини на невтручання держави.
На відміну від особистих і політичних прав і свобод економічні, соціальні та культурні права і свободи є позитивними – їх забезпечення вимагає від держави певних дій.
Економічні, екологічні, соціальні, культурні права і свободи складають особливу групу прав і свобод людини і громадянина, вони пов’язані з концепцією соціальної держави та стосуються таких сфер життєдіяльності, як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні та духовні потреби людини тощо. Економічні права забезпечують людині можливість вільно розпоряджатися основними факторами виробничої діяльності, яка складає основу існування та розвитку суспільства. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя й соціальну захищеність, а культурні права сприяють духовному розвитку людини, забезпечують її участь в економічному, соціальному і культурному прогресі суспільства.
Конституція України фіксує такі економічні, соціальні, культурні права і свободи: право власності і право громадян України користуватися об’єктами права державної та комунальної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на захист від незаконного звільнення та на своєчасне одержання винагороди за працю (ст. 43); право тих, хто працює, на страйк (ст. 44); право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45); право громадян України на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на освіту, право громадян України безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах і право громадян України, які належать до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови (ст. 53); право громадян України на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності та на захист інтелектуальної власності (ст. 54).
Зміст кожного з цих основних прав і свобод розкривається у відповідних статтях Конституції України та деталізується в чинному законодавстві України.
Останнім часом у юридичній літературі дедалі більшого поширення набуває поділ прав і свобод людини і громадянина залежно від черговості їх включення до конституцій та міжнародно-правових документів на такі три групи:
1. Права першого покоління – громадянські й політичні права, проголошені демократичними революціями XVII-XVIII ст. Ця група прав і свобод визначає вільний розвиток особи та можливості громадян брати участь в управлінні державними і суспільними справами, забезпечує особі незалежність і недоторканність, індивідуальну автономію та особисту свободу, захищає особу від будь-яких втручань та обмежень, що можуть порушити свободу. Реалізація цих прав не може залежати від рівня соціально-економічного розвитку країни та матеріальних ресурсів держави.
2. Права другого покоління – економічні, соціальні, культурні права і свободи. В їх основу покладено соціалістичні концепції, які виникли після Першої світової війни і вперше отримали закріплення в «радянських» конституціях, Конституції Німеччини 1919 p., Статуті ООН (1945 р.) та в Загальній декларації прав людини (1948 p.), де було зафіксовано найважливіші з цих прав і свобод. Реалізація прав і свобод цієї групи пов’язана з рівнем економічного розвитку та наявністю відповідних матеріальних ресурсів.
3. Права третього покоління {колективні або солідарні права) були проголошені після другої світової війни і являють собою права особи, які не пов’язані з її особовим статусом, а продиктовані її належністю до якої-небудь спільноти, де правам особи відведено провідне місце5. Тобто, на відміну від прав і свобод першого і другого поколінь, які належать кожному індивідові, права третьої групи є одночасно правами людини і народів (право на мир, на якісну та безпечну продукцію, на безпечне довкілля тощо)6.
Основні обов’язки людини і громадянина – це закріплені в Конституції України вимоги, які пред’являються кожній людині та громадянинові, аби він діяв певним., чітко визначеним конституційною нормою чином (або утримувався від вчинення відповідних дій) для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших людей і громадян; недотримання ж цих вимог тягне за собою юридичну відповідальність. Основні обов’язки є складовою частиною правового статусу особи і забезпечують нормальне функціонування держави та життєдіяльність суспільства.
Конституція України до основних обов’язків відносить (схема 18): обов ‘язок кожного не заподіювати шкоди природі, культурній
Схема 18. Основні обов’язки людини і громадянина
спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66), сплачувати податки і збори (ст. 67), неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст, 68).
Крім того, Конституція України передбачає певні обов’язки, суб’єктами яких виступають лише громадяни України – захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ст. 65); щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ст. 67).
Невиконання або неналежне виконання основних обов’язків тягне за собою юридичну відповідальність, вид і міра якої визначається відповідними законами України.
1 Див.: Теория права и государства / Под ред. проф. Г. Н. Манова. Учеб-ник для вузов.- М.: Изд-во БЕК, 1996.- С. 233.
2 Щодо цієї групи прав у сучасній юридичній літературі є різні погляди. Так, зокрема, А. М. Колодій та А. Ю. Олійник їх іменують як «фізичні права» (див.: Колодій А. М, Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навчальний посібник.- К.: Юрінком Інтер, 2004.- С. 167. А от П. М. Рабинович і М. І. Хавронюк виділяють у системі особистих прав і свобод дві групи: фізичні та особистністі (див.: Рабинович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник.- К.: Атіка, 2004.-С. 117-186).
3 Деякі автори поділяють третю групу ще на дві: соціально-економічні та соціально-культурні права і свободи.- Прим. авт. Див., наприклад: Лисен-ков С. Л. Конституція України: Матеріали до вивчення- К.: Либідь, 1997.-С. 55.
4 Див., наприклад: Комментарий к Конституции Российской Федера-ции.-С. 67.
5 Див.: Словарь терминов по теории государства и права / Под ред. проф. Н. И. Панова.- X., 1997.- С. 106.
6 Див., наприклад: Сравнительное конституционное право.- М.: Манускрипт, 1996.-С. 262.
Юридичний помічник
»
Публікації » 30 695 переглядів
