Після революції і громадянської війни супротивні більшовицькому режимові уряди УНР (Директорії) і Української Держави П. Скоропадського перебували в еміграції. В умовах польського політичного режиму з колишніх представників національно-визвольної боротьби і нової їх генерації постала 1929 р. Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка також повела боротьбу за відрив західноукраїнських земель від Польської Республіки, пропагуючи ідею української самостійної соборної держави. У пошуках підтримки своїх політичних прагнень ОУН вимушено вдалася до співробітництва з німецькою військовою розвідкою. Зважаючи на наявність в ОУН розгалуженої організаційної мережі і з огляду на власні цілі щодо України, уряд Німеччини всіляко підтримував її, як правило, матеріально, щоб використати оунівську мережу для себе.
Напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз обидві фракції — ОУН-Мельника і ОУН-Бандери — надіслали меморандуми, в яких об„рунтовували необхідність відновлення суверенної української держави в її етнічних кордонах. Для досягнення мети представники ОУН-Б звернулися до аб-веру з проханням про формування українського військового відділу. Внаслідок переговорів при абвері було створено два підрозділи українських націоналістів — батальйони «Нахті-галь» (командир Р. Шухевич) і «Роланд» (під проводом Є. По-бігущого). Особовий склад цих дружин чисельністю понад 700 осіб формувався переважно з членів ОУН-Б, мельників-ців, колишніх вояків «Карпатської Січі». Загальне керівництво українськими підрозділами здійснювали представники абверу А. Герцнер і Т. Оберлендер.
1941 р. з «Нахтігалем» до Львова прибули члени революційного проводу ОУН Я. Стецько, Л. Ребет, І. Равлик, Я. Старух, С. Ленкавський, Є. Врецьона, Д. Яців та ін. Під їхні
м керівництвом з націоналістів почала формуватися допоміжна поліція, завдання якої полягало в допомозі німецьким групам і командам винищувати ворогів гітлерівської Німеч-чини. В день її нападу на СРСР у Кракові за ініціативою С. Бандери зібралося 113 представників різних націоналістичних формувань. Прагнучи об’єднати свої сили у зв’язку з новою «сприятливою» обстановкою, вони створили Український національний комітет. У своєму першому ж документі УНК висловив німецькому урядові найсердечніші почуття і готовність до співробітництва у справі завоювання свободи України і встановлення нового порядку. Але гітлерівці не визнали УНК. Бандеру посадили на кілька днів під домашній арешт, давши зрозуміти, що не дозволять своїм підлеглим набути політичної самостійності. Однак, попри це, революційний провід ОУН спробував ще раз здійснити омріяне. ЗО червня 1941 р. керівництво ОУН спільно з націоналістичними осередками Львова провели збори. Згодом як Стець-ко, так і Бандера стали називати їх «народними», а націоналістична преса — «великими» чи «національними зборами». Разом з тим Я. Стецько згадував, що він після розмов з митрополитом А. Шептицьким пішов до ратуші й, присівши на дошках, накреслив план проголошення державності, зміст своєї промови, текст Акта тощо. Все відбувалося поспіхом, нотатки робилися олівцем на шматочках паперу. Ця тема знайшла відображення у багатьох мемуарних і літературних творах, а також на сторінках тогочасних періодичних видань. Так, у друкованому органі Національної Української ради в Дрогобичі «Вільне слово» (№ 4, 1941 р.) зазначалося, що ЗО червня 1941 р. о 8-й годині вечора в приміщенні львівського товариства «Просвіта» відбулися великі збори представників західноукраїнських земель, на яких святочне проголошено відновлення української державності й створено перше крайове правління на чолі з Я. Стецьком, заступником С. Бандери. Прийнято Акт проголошення Української соборної держави. Поряд з конституюванням державності збори закликали народ України стати на боротьбу за створення Української суверенної держави на всіх українських землях. Там же наголошувалося: «Новопостаюча Українська держава тісно співдіятиме з націонал-соціалістичною великою Німеччиною… щоб визволитися з-під московської окупації».
Через 9 днів після цього самочинного акту новостворений уряд було заарештовано, його осередки, що почали формуватися на місцях,— розігнано, а С. Бандеру з найближчим оточенням — запроторено до концтабору Заксенхаузен, де він просидів аж до 1944 р. Отже, спроба створити уряд Української держави під проводом ОУН зазнала поразки.
Відродити українську державність намагався і еміграційний уряд УНР під головуванням К. Левицького. На початку війни у Львові було створено Раду Сеньйорів, що мала стати своєрідним парламентом. Рада запропонувала керівництву ОУН співпрацю, але останнє відмовилося. Після ліквідації Українського державного правління Я. Стецька Рада Сеньйорів на пропозицію Б. Гнатевича змінила свою назву на Українську Національну Раду. Вона складалася в основному з видатних діячів довоєнних демократичних громадсько-політичних організацій. Зенон Городиський у книзі «Українська Національна Рада» стверджує, що вся організована українська громадськість і населення західноукраїнських земель визнали УНРаду за найвищий політичний і представницький авторитет. Такий його висновок випливає з постанови самої УНРади від 14 жовтня 1941 р. Але німці не визнали УНРаду, бо її діяльність мала політичні ознаки. Значно більше їх задовольняв Український Центральний Комітет (УЦК) під7 керівництвом проф. В. Кубійовича, що діяв у Кракові. Він займався доброчинністю, шкільництвом та іншими справами. Використовуючи авторитет УЦК, окупанти робили свою чорну справу.
Після загарбання 19 вересня 1941 р. німцями Києва українська інтелігенція разом з групою прибулих за військами представників ОУН за порадою і допомогою Олега Ольжича (Кандиби) 5 жовтня 1941 р. сформували ще одну українську політичну репрезентацію в Києві — Українську Національну Раду (УНРаду). На установчих зборах головою УНРади було обрано проф. М. Величківського, а також, проголошено декларацію і звернення до народу. Ці політико-правові, як вважають деякі автори, документи визначали програмну мету — побудову цілісної української держави. УНРада в Києві та інших містах намагалася відродити освіту, кооперацію, церковне життя тощо. Але й вона проіснувала недовго (сім тижнів). І лише в квітні 1944 р. члени обох Рад (Львівської та Київської) об’єдналися в одну Українську Національну Раду, про що свідчать «Декларація Української Національної Ради» і «Протокол». В цих документах визначалися правничо-політичний характер і прерогативи об’єднаної УНРади як «єдиного повновласника всього українського народу на терені соборної України», а також її завдання: «заступати і вести національно-державну справу українського народу в усіх ділянках його життя». Але це були останні акорди національно-державного творення. Впевнені у тому, що з відновленням радянської влади й режиму НКВСчлени самостійницького руху зазнаватимуть репресій, творці УНРади виїхали в еміграцію.
Згадаємо ще кілька спроб національно-державного будівництва в Україні окупаційного періоду. На початку війни рух опору під назвою «Вільне козацтво» організував літератор і націоналістичний діяч Тарас Боровець (Бульба), який свого часу був близьким до уряду УНР. Сформований ним і озброєний німцями загін боровся на Поліссі й Волині проти залишків Червоної армії, що потрапили в оточення. «Вільне козацтво» налічувало близько 3 тис. чоловік. В історію це фор-\ мування увійшло під назвою «Поліська Січ». Коли необхідність у допомозі Т. Боровця відпала, заходами СД «Полісь-і?у Січ» 15 листопада 1941 р. було обеззброєно і розпущено. Частина її членів перейшла на нелегальне становище. Т. Боровець намагався владнати справу з німцями про звільнення членів проводу ОУН, але безрезультатно. Після цього він знову зібрав частину ліквідованого загону і створив у травні — червні 1942 р. партизанське формування (пізніше перейменоване на Українську повстанську армію). Загони УПА розгорнули боротьбу проти німецьких окупантів і організованих більшовицьким режимом партизанських формувань. Командир одного з них О. Сабуров повідомляв 3 грудня 1942 р. в УШПР, що в Костопільському районі створено українські органи влади, які перебувають в руках ОУН і підпорядковані Боровцю.
Протягом літа й осені 1942 р. ОУН-Б формувала так звані самооборонні кущові відділи для збройної боротьби проти німецьких окупантів, і з прийняттям рішення про її початок на Третій конференції ОУН-Б (17— 21 лютого 1943 р.) ці військові підрозділи стали діяти. Загони ОУН влилися до новоутвореної Української визвольної армії (УВА). Оскільки цілі УПА Т. Боровця й оунівських формувань були близькими, націоналістичне керівництво прийняло назву УПА для своїх підрозділів. Військові формування ОУН-М залишалися самостійними. Матеріали «Літопису УПА» засвідчують жорстоку окупаційну політику Німеччини в Україні та зростання опору українців цій політиці, безуспішну спробу гітлерівських і сталінських окупантів знайти спільну мову з УПА. Аналіз цих документів свідчить також про безпідставність звинувачення українського підпілля у змові й співробітництві з фашистами.
У збройному протистоянні усіх цих сил узяли гору військові загони ОУН-Б. Більшість підрозділів Т. Боровця й ОУН-М було включено до УПА-Б.
Таким чином, у серпні 1943 р. ОУН-УПА чисельністю близько 35 тис. чоловік стала лідером національно-визвольного руху на Правобережній Україні. Головний штаб Української повстанської армії очолив Р. Шухевич (з листопада — генерал-хорунжий, головнокомандуючий УПА). В серпні 1943 р. провід ОУН скликав надзвичайний Великий збір організації, в постановах якого було зафіксовано демократичні принципи, що мали забезпечити майбутній державний порядок і справедливий соціальний лад. На цьому зборі головою проводу ОУН було обрано Р. Шухевича. Відтоді він поєднував посади голови проводу і головнокомандуючого УПА.
З вигнанням Червоною армією німецьких окупантів з України розпочалося формування нового політичного центру під егідою ОУН-УПА. Цей надпартійний орган мав керувати українським рухом на рідних землях і репрезентувати його за кордоном. Було створено ініціативний комітет, який підготував проекти майбутнього збору. 11—15 липня 1944 р. під охороною загонів УПА в Карпатських горах представники націоналістичного руху України створили ще один державницький уряд під назвою Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Оформившись як центр української революційної боротьби, УГВР видала універсал до українського народу, в якому проголосила себе єдиним керівним органом на період революційної боротьби аж до створення уряду Української самостійної соборної держави. Виконавчим органом УГВР став Генеральний секретаріат на чолі з Р. Шухевичем. На час створення УГВР фашистський режим в Україні було повністю ліквідовано. В Братиславі представники УГВР і Всеукраїнської Національної Ради у серпні — вересні 1944 р. намагалися, але так і не змогли об’єднатися під егідою останньої.
Спроби об’єднання національно-державницьких політичних угруповань продовжувалися, однак далеко не кожен керівний діяч націоналістичного руху ладен був поступитися своїм лідерством у новому політичному формуванні.
Юридичний помічник
»
Публікації » 3 383 переглядів
